[Read in English]

Цей діалог є переказом екстрених глобальних молитовних зборів, проведених Lausanne Europe у четвер.

Анжела Ткаченко:

Мама увійшла до моєї кімнати посеред ночі: «Почалася війна».

Я живу в Сумах, українському місті з населенням близько 250 000 осіб, розташованому недалеко від кордону з Росією. Тиждень тому мій чоловік наполіг на тому, щоб я забрала наших дітей і мою маму та евакуювалася. Ми вирушили до Сполучених Штатів, а він залишився.

У четвер я одразу стала панікувати. Що відбувається в Сумах? Де мій чоловік? Чи в безпеці він? Коли я нарешті зв'язалася з ним, він сказав мені, що прокинувся від вибухів. Тепер він стоїть у заторі, намагаючись виїхати з міста. На телефоні я почала переглядати фотографії довгих черг на заправках і людей, які сплять на станціях метро. Там же я прочитала постанову уряду, яка забороняє чоловікам віком від 18 до 60 років залишати країну. Чи побачу я знову свого чоловіка? Коли? Моя 93-річна бабуся одна… моя команда… мої друзі… наш дім….

Я ледве пережила цей день. Вдень я взяла участь у міжнародній молитовній зустрічі, організованій у вигляді відеоконференції Лозанським рухом у відповідь на вторгнення Росії до України. Коли ведучий спитав у мене, як мої справи, я заплакала. Я відчувала злість. Я почувала себе зрадженою, зламаною та розтоптаною Росією. Я розповідала всім, що боюся за чоловіка й за своїх друзів у Києві, які якраз молилися, щоб дізнатися про волю Бога щодо того, чи потрібно їм евакуюватися.

Потім ведучий запитав, чи може хтось помолитися за мене. Зробити це зголосився мій друг Олексій. Мій російський друг Олексій.

Олексій Ш:

Я прокинувся вранці у четвер і був вражений, дізнавшись, що моя країна вторглася до України. Я перебував у справах служіння в Москві, більш ніж за 3000 км від моєї сім'ї в Новосибірську. Ранок був холодний, і я мовчки дивився новини, намагаючись змусити себе поснідати. Мене охопив сором від того, що моя країна розпочала війну проти іншої країни, в якій я був не менше чотирьох або п'яти разів. Мені було страшно за майбутнє світу, і я сумував за своїми українськими братами й сестрами, життя і смерть яких тепер залежить від цього прийнятого рішення.

Я народився й виріс у Радянському Союзі в Сибіру. Після розпаду СРСР я став християнином у віці 23 років після того, як почув проповідь Євангелія у реабілітаційному центрі, яким керувала моя мати. Для мене ввірувати в Христа було більше, ніж просто визнати, що я – дитя Боже, це було усвідомленням того, що тепер я маю братів і сестер по всьому світу. Однією з таких сестер була моя українська подруга Анжела.

Я познайомився з Анжелою сім років тому на Лозаннській конференції в Джакарті. Мене вразила її сміливість, коли вона ділилася Євангелією. Одна з її ініціатив полягала в створенні команд, які б ходили по нічних клубах у різних містах України та розмовляли з людьми, які б інакше ніколи не прийшли до церкви! З того часу ми стали добрими друзями і підтримували одне одного у нашому служінні. 2018 року Анжела під час чемпіонату світу з футболу привезла до Москви команду для проповіді Євангелія на вулицях. Я згадував усе це, коли дивився новини.

А пізніше того ж дня я теж приєднався до молитовної зустрічі Лозаннської конференції і був радий побачити там Анжелу. Було дуже боляче чути, що переживала вона та інші українці, які брали участь у цій зустрічі. Жахливо, що моя країна завдає їй стільки страждань. Коли ведучий запитав, хто хоче помолитися за Анжелу, я сказав, що хочу і, плачучи, почав говорити з Богом.

Анжела:

Я завжди любила своїх російських друзів, хоча у моєму дитинстві не було ні «росіян», ні «українців». Ми всі були одним народом під назвою Радянський Союз. У дитинстві я багато разів сідала о 17:00 на поїзд у Сумах і прибувала об 11:00 наступного ранку до Москви, де й досі живуть мої тітки та двоюрідні брати й сестри. Згодом усе змінилося. У 2014 році, після того, як Росія анексувала Крим, я незабаром зрозуміла, що росіяни бачать ситуацію зовсім інакше, ніж я. Мало хто мене розумів. Часом з мене сміялися.

Article continues below

Free Newsletters

More Newsletters

2018 року я була в Москві з вуличною євангелізаційною поїздкою під час чемпіонату світу з футболу. Три тижні ми стояли на Червоній площі, ділячись Євангелією і молячись з росіянами та приїжджими з усього світу. Через десять місяців 150 команд із Росії зареєструвалися на всесвітній день євангелізації, який організовувала наша місія. Багато хто пізніше казав нам, що раніше вони не наважувалися проповідувати публічно, але побачивши, як це робимо ми, відчули натхнення. Я була зворушена хоробрістю й відвагою наших російських братів і сестер.

Минулої осені Олексій запитав мене по телефону про мої мрії щодо євангелізації молоді. Я сказала йому, що шукаю партнерів для проведення п'яти місіонерських інтенсивних тренінгів у Росії. Олексій запропонував підтримати цю ініціативу, а потім поділився зі мною тим, про що мріяв він. Він хотів об'єднати керівників місій із наших країн для спільної молитви та спілкування за чашкою чаю. Я пам'ятаю, як подумала про себе: «Це такий лідер, за яким я пішла б, і я впевнена, що молоді люди теж».

Почувши щиру молитву Олексія за мене, мою сім'ю та мою країну Україну, я не могла стримати сліз. Його біль був справжнім. Його слова нагадали мені, що я є частиною сім'ї не за ознакою національності, кольору шкіри чи статусу. Тільки Ісус об'єднував нас.

З усіх людей, яких міг би використати Бог, щоб утішити мене того дня, він використав російського брата, щоб я змогла зазирнути в його серце.

Олексій:

Після того, як я перестав молитися, ведучий попросив мене розповісти, що я відчуваю. Я сказав йому, що почуваюсь жахливо. Мені було дуже соромно за мою країну.

Я ніколи не забуду погляду моїх українських друзів. Замість засудження я побачив співчуття. Анжела хотіла помолитись за мене. Вона просила Бога явити Себе російським християнам, які почуваються безсилими та наляканими. Вона молилася про пробудження в Росії та Україні, тобто про те, про що ми мріяли багато років.

Того дня, коли Росія вторглася в сусідню країну, Бог використав сестру-українку, щоб ще раз показати мені Свою благодать.

Анжела:

Ворог хоче розділити нас у ці дні, сіючи ненависть та поділ між церквою в Україні та Росії. Мені справді боляче, коли я бачу, як деякі християнські лідери в Росії відкрито не виступають на захист України. Можливо вони думають, що якщо вони заговорять, то їм чи їхнім дітям загрожуватиме небезпека? Я знаю, що страх і небезпека реальні і намагаюся нікого не засуджувати, тому що я не Бог. Хоча все одно боляче.

Але я вважаю, що найголовніше для нас, християн, пам'ятати, що ми одна наречена, одне тіло Христове. Його кров тече у наших венах, і ми всі об'єднані Його Духом.

У даний час Росія бомбить нашу країну та вбиває наш народ. Але серед усього цього болю тіло Христове має триматися разом, разом плакати та разом молитися. Мій добрий друг Олексій тому приклад.

Олексій:

Брати і сестри в Росії, Україні чи будь-якій іншій країні, у всіх нас один Небесний Батько, і ми всі члени однієї сім'ї. Це не війна між нашими народами. Мене не хвилюють ваші політичні погляди чи ваша теологія влади. Коли комусь із моїх близьких боляче, я хочу бути поряд.

Моїм українським друзям особлива подяка за те, що ви готові плакати та молитися зі мною, і за те, що приймаєте моє почуття страху та жалю, незважаючи на те, що я росіянин. Це вселяє в мене впевненість, що сатана знову буде переможений, а церква Божа продовжить демонструвати любов Ісуса.

Анжела Ткаченко, директор Steiger Україна.

Олексій Ш. проживає в Росії

Зі слів Сари Броєл, директорки Revive Europe та координаторки навчання у сфері євангелізації IFES Europe.

[ This article is also available in English español Português Français 简体中文 Deutsch 繁體中文 русский, and 日本語. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]