Було 2:30 ранку, 24 лютого, коли Максим Малюта нарешті заснув. Того вечора він сперечався зі своїми одногрупниками по коледжу, які не приймали серйозно попереджень про російське вторгнення в Україну і вважали їх західною медійною панікою. Але Максим наполягав, що ні, всі ознаки присутні – Володимир Путін накопичував війська для проведення великої воєнної операції.

Максимові вдалося поспати близько двох годин, коли задзвонив телефон. Це дзвонив його двоюрідний брат, щоб повідомити йому, що російські ракети у великій кількості падали на українські міста. Максим підключився до мережі та побачив відео ракет, що вибухають у Харкові, другому за величиною місті України. Потім він пішов у кімнату батьків і розбудив їх новиною про те, що Путін напав на їхню країну.

Коли Максим пішов у ванну, щоб умитися, шок нарешті наздогнав його, і він затремтів. Імовірність російського вторгнення оселилася в його свідомості з 10-річного віку, коли 2014 року Росія анексувала Крим. І все одно, коли це сталося насправді, все виглядало нереальним, «як кошмар, що нарешті перетворився на реальність».

Малютам, власне, пощастило, оскільки вони були за півконтиненту від свого будинку в Києві.

Руслан, батько Максима, співпрацює з міжнародними євангельськими місіями, і коли хтось із іншої країни запитував про його думку щодо того, чи можлива війна, Руслан відповідав: «Війна можлива, але малоймовірна». Але в середині січня Руслан молився під час прогулянки, і в нього постало питання, чи не потрібно йому, батькові п'ятьох дітей, про всяк випадок підготувати план евакуації. Він зв'язався зі своїм другом, у якого є шале в горах Швейцарії. І цей друг запропонував родині Руслана своє шале як тимчасовий притулок, але при цьому сказав: «На твоєму місці я поїхав би якомога раніше».

До цього ідея виїзду з України була гіпотетичною. Але Руслан із дружиною Анею молилися, і в них виникло наполегливе відчуття, що чекати не можна. Треба було їхати якнайшвидше.

Наступні кілька днів Малюти складали багаж до свого мікроавтобуса, і незабаром зі змішаними почуттями вони вже їхали в бік Швейцарії. Руслан не знав, чого чекати, вони могли повернутися додому за місяць, а могли й не повернутися зовсім. Аня думала, що вони повернуться протягом двох тижнів.

Максим, їхній старший син 18 років, був налаштований більш песимістично. Він боявся, що війна може розпочатися будь-якої миті й що бомби почнуть падати ще до того, як вони залишать країну. Коли вони перетнули українсько-угорський кордон, він відчув спочатку полегшення, а потім тугу: «У мене було стійке відчуття, що ми ще довго не повернемося додому».

Руслан Малюта (праворуч) та його син Максим (ліворуч) у притулку в баптистській церкві Холма, Польща.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Руслан Малюта (праворуч) та його син Максим (ліворуч) у притулку в баптистській церкві Холма, Польща.

Через місяць, якраз перед вторгненням, Малюти були в південній Франції, куди вони тимчасово перемістилися, орендувавши квартиру по Airbnb, оскільки шале на цей час було здано клієнтам. Можна сказати, що вони влаштували собі міні-відпустку на морі; вони ходили в гори та гуляли пляжем. Але звістка про війну за 3000 км налетіла подібно до грозової хмари, і перед ними змеркли краса й тепло французького узбережжя.

Тепер Руслан і Максим довгі години поводили у своїх телефонах і дивились, як їхня країна перетворюється на руїни. Було відчуття якогось абсурду. Руслан упізнав будівлю, зруйновану ракетою – вона знаходилася за кілька хвилин ходьби від пологового будинку, в якому народилися всі його п'ятеро синів. Йому зателефонував друг і сказав, що він залишає Київ із дружиною та сином, і що він гадки не має, куди йому їхати. Коли біля будинку загуркотів сміттєвоз, Руслан навіть підстрибнув від страху.

І коли вони всією сім'єю нарешті вийшли прогулятися, щоб відпочити від новин, Руслан дивився на радісних людей на пляжі й нічого не розумів, йому здавалося, що він дивиться на життя через екран телевізора: «Було зрозуміло, що життя більше не буде таким, як раніше».

Article continues below

Free Newsletters

More Newsletters

Практично для всіх українців день 24 лютого розрізав час на дві епохи: до і після. Руслану та Максиму кілька тижнів, що минули з того часу, здавалися одним нескінченним кошмарним днем. Тепер вони мали прийняти рішення: як їм реагувати? Ким вони мають стати в цій новій епосі?

Руслан згадав про Віктора Франкла, психіатра, який пережив Голокост. Свого часу він звернув увагу на те, що ті, хто знайшов сенс і мету, змогли пережити жахи концтаборів, у той час як люди, які чіплялися за нереалістичний оптимізм, і ті, хто опустив руки, були приречені.

«Ми живемо за часів великих змін, – сказав Руслан. – Ми не знаємо, що буде далі, але маємо бути готовими в сенсі наших стосунків із Богом, наших пріоритетів та найфундаментальніших речей – ми повинні знати, що це за речі, і що означає бути готовим до того, що на нас чекає попереду».

Ніхто ніколи не готовий до війни, навіть ті, хто до неї готується.

На папері Юлія Саченко була готова більше за інших. Вона очолює українське відділення A21, міжнародної організації, яка бореться з торгівлею людьми. Оскільки Саченко та її колеги працюють у міжнародній організації, відділ безпеки A21 висловлював побоювання, що якщо Росія окупує Україну, то Саченко та інших росіяни будуть вважати шпигунами. Організація рекомендувала команді Саченко разом із чоловіками, дружинами та дітьми переїхати з Києва до будинку, розташованого в сільській місцевості за 40 км від столиці.

12 лютого весь персонал переїхав до цього будинку, організація почала працювати там, майбутнє було незрозумілим. Здавалося, нічого не відбувається, і всі стали виявляти нетерплячість і хотіли додому. Саченко переконала їх зачекати до 25 лютого. А 24-го російські війська ввійшли до України.

Сім'я Саченків поспіхом складала сумки. У них було дві валізи – одна з одягом для неї та дітей, друга з робочими документами. Чоловік допоміг віднести їхніх двох хлопчиків, чотирьох і шести років, до її Фольксвагена Тігуана. Вони глянули в небо, на ракети, що пролетіли над головою. Попрощалися. Вони домовилися заздалегідь, що коли щось станеться, то чоловік Саченко, пастор однієї з київських церков, залишиться з церквою, а вона з дітьми поїде до Польщі.

Люди перетинають українсько-польський кордон біля Медики, Польща.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Люди перетинають українсько-польський кордон біля Медики, Польща.

У розмові з хлопчиками Саченко намагалася вдавати, що вони вирушають у подорож. Але сльози заважали їй дивитись на дорогу. Колега, що їхала з ними, ще й ще читала 90-й псалом: «...скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього!».

Понад 6 мільйонів біженців залишили Україну, а ще 7 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами – близько чверті від населення країни; це такий масштаб людських страждань і насильницького переміщення, який, за заявою ООН, «набагато перевершує найнесприятливіші прогнози».

Саченко стала однією з 3 мільйонів біженців, які виїхали до Польщі, країни з 38-мільйонним населенням, де українські біженці можуть отримати дозвіл на роботу, безкоштовне медичне обслуговування, шкільну освіту та соціальні виплати для сімей із дітьми. Переважна більшість біженців – це жінки з дітьми, які не мають роботи й ніякого майна, зате мають психологічні травми. Більшість кажуть, що вони планують повернутись додому. Але навіть якби війна закінчилася прямо сьогодні, деяким для повернення знадобились би місяці чи навіть роки, оскільки Україна ще тільки має відновлювати економіку та інфраструктуру, а також знешкодити всі міни, розкидані по землі, як конфетті.

І навіть коли здається, що військові дії затихають – як це було у квітні, коли російські війська відступили з північних регіонів, щоб зосередити свої дії на півдні та на сході, багато біженців кажуть, що вони почуваються наче в якомусь підвішеному стані. Вони не знають, коли буде безпечно повернутися і що робити зараз.

Article continues below

Саченко була в дорозі, коли вона раптово зрозуміла, чим займатиметься у вигнанні.

Щоб перетнути кордон на переході Грушів-Будомеж, їй із колегами знадобилося два дні та дві ночі. Черга з автомобілів розтяглася на двадцять із лишком кілометрів. Саченко підрахувала, що вони рухалися зі швидкістю 1,5 метра на годину. Діти на задньому сидінні то дрімали, то прокидалися, а їй доводилося щипати себе, щоб не заснути. У туалет доводилося ходити за кущі, від яких долинав запах людських екскрементів, а харчувалися вони печивом і шоколадом, поки один місцевий чоловік не запропонував їм гарячий борщ, чай і круто зварені яйця.

На пункті пропуску були величезні та хаотичні натовпи людей із валізами та рюкзаками, переважно жінок із дітьми. Люди напирали один на одного, діти шморгали носами й плакали, чоловіки та батьки обіймали на прощання свої сім'ї, оскільки прикордонники розвертали назад чоловіків, яким через призовний вік не дозволяється залишати країну на випадок, якщо буде потрібно стати на захист держави.

Саченко бачила безліч абсолютно незнайомих людей, які пропонували поїздки по всій Європі. Маючи більш ніж 10-річний досвід роботи у сфері протидії торгівлі людьми, Саченко намагалася знайти ознаки ризику. Більшість із цих незнайомих людей робили це через свою доброту та співчуття, але скільки з них були хижаками, які намагалися поживитися за рахунок доведених до відчаю та вразливих жертв війни, готових прийняти будь-яку допомогу?

І тут Саченко побачила критичну потребу, яку вони зі своїми колегами могли б задовольнити. Вони з колегами розмовляли українською, вони розуміли спосіб мислення біженців, бо й самі були біженцями. І ось вони тут в'їжджають у країну, яка приймає більше українських біженців, ніж будь-яка інша країна.

Коли вони нарешті перетнули кордон, у Польщі їх зустрів зовсім не незнайомець. Пастор церкви Зоу у Варшаві чекав на кордоні вже два дні, а на вулиці був мороз. На той час, коли Саченко з колегами приїхали до Варшави, церква Зоу забронювала для них готель та вже підшуковувала квартиру.

Якраз під час перетину кордону доньці одній із колег Саченко виповнилося вісім років, а синові самій Саченко – сім, тому родина пастора приготувала торт, подарунки та шоколадні яйця для дітей – невеликий знак уваги, який дуже тепло відгукнувся в серцях, як дітей, так і дорослих.

Але Саченко вже думала про вразливих біженців, які не мали нікого, хто міг би їх зустріти. Вона вирішила залишитися в Польщі принаймні на півроку, щоб зайнятися допомогою біженцям.

«Не думаю, що Бог привів нас до Польщі випадково, – сказала Савченко своїм колегам. – Ми тут на час, як оцей».

Вони мали роботу.

«На час, як оцей».

Я часто чула цю фразу, коли збирала матеріали. Війна – справа, можливо, безглузда, але те, як на неї реагують християни, має глибокі, непроминущі наслідки. «Церква завжди навчала: "Любіть Бога, любіть людей", – сказав Чеслав Кусмідер, пастор із Перемишля, Польща, чия громада працює цілодобово й приймає понад 40 біженців за ніч. – І ось тепер Бог каже: "Я хочу переконатися в тій любові, яку, за вашими словами, ви маєте до Мене й до людей". І тепер ми не просто вчимо так чинити – ми так чинимо».

Польські пастори кажуть, що вони не знають жодної церкви в Польщі, яка б так чи інакше не допомагала б українцям. У багатьох містах церкви першими відреагували на ці події. Вони забирали біженців біля кордону, годували, одягали та розміщували їх, допомагали записувати дітей до школи, направляли їх до церков у інших містах, молилися за них і навіть хрестили їх. І хоча більшість церков не мають таких ресурсів, як органи влади та міжнародні гуманітарні організації, вони складають цілу мережу з церков різних деномінацій у різних містах і країнах, подібну до залізничної мережі. У такому вигляді вони можуть негайно реагувати й змінювати свої послуги легко й ефективно, не стримувані бюрократичними перешкодами, як у випадку з урядовими організаціями.

Article continues below

У багатьох польських церков невелика кількість членів, у деяких не більше одного служителя, який отримує зарплату. Наприклад, у церкві «Боже Світло» в Любліні лише 30 членів, в основному з числа студентів та випускників коледжів. Коли я була в них, вони якраз розмістили близько 60 біженців у чотирьох різних місцях.

Як церква, яка має лише 30 членів, може прийняти вдвічі більше людей? 22-річний Ян Лукашик усміхається й згинає руку, ніби демонструючи м'язи: «У нас дуже сильна віра в Бога». Лукашик та українка Аня одружилися в січні. З 24 лютого на телефон Ані безперервно надходять повідомлення від українських біженців. Вона залишила свою роботу дитячого психіатра, щоб займатися ними на постійній основі. Того дня, коли я зустрічалася з Лукашиками в одному з церковних притулків, кожні кілька хвилин на телефон Ані надходили повідомлення. «Путін відібрав у мене дружину», – жартома каже Ян.

Сім'я в притулку церкви «Боже Світло» в Любліні, Польща.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Сім'я в притулку церкви «Боже Світло» в Любліні, Польща.

Церква «Боже світло» щодня проводить молитовні зустрічі у своїх чотирьох притулках, розташованих у кімнатах офісних будівель та в одній квартирі. Коли є можливість, волонтери діляться Євангелією й моляться за потреби переселенців. Аня каже, що спочатку вона переживала, що люди обурюватимуться на Бога й питатимуть, чому Він допустив такі жахливі речі. Але ніхто цього не зробив, як ніхто не відмовлявся від пропозиції помолитися.

«За часів смерті та страждань, – каже вона, – Бог є єдиною надією. Ми бачимо все це зло навколо нас, але ми також бачимо Бога в людях, які не є, ні багатими, ні знатними, але все одно роблять все, що від них залежить, щоб поділитися Божою любов'ю з іншими».

По всій Польщі церкви зросли вдвічі. «Тепер усі віруючі, – каже Андрій Кохтюк, пастор із міста Зомбки, яке знаходиться на північний схід від Варшави. – Усі волають до Бога. Поля готові до жнив та сіяння».

Дехто думає, що Бог використовує українських біженців, щоб благословити поляків. Менше 0,1 відсотка населення Польщі вважають себе євангельськими християнами, і хоча більшість кажуть, що вони є римо-католиками, менше половини опитаних регулярно відвідують месу, а багато хто вважає католицизм просто частиною польської культури.

Водночас, після розпаду Радянського Союзу в 1990-х роках Україна стала інкубатором євангельських мегацерков, семінарій, християнських благодійних організацій та різноманітних місій. У той час коли багато європейських країн секуляризувалися, українські церкви посилали тисячі місіонерів до Росії, Центральної Азії та Європи. Тепер багато з цих євангельських християн потрапили до числа біженців, які залишають Україну. «Ми стали вимушеними місіонерами по всій Європі», – сказав Кохтюк.

Йонаш Скжипковські, батько якого є пастором баптистської церкви в Холмі, що за 25 км на захід від польсько-українського кордону, каже, що він був вражений вірою біженців. Він познайомився з літньою парою, яким уже далеко за 60. Вони з двома онучками виїхали до Польщі з Ірпеня. Вони щойно купили будинок, витративши на нього всі свої заощадження, але під час російського артилерійського обстрілу цей будинок був зруйнований. Вони не знали, куди їм іти. Скжипковські каже, що вони йому сказали: «"Бог знає нашу дорогу". Вони весь час повторювали: "Слава Богу, слава Богу!" Вони не ображалися і не звинувачували Бога. Уявляєте?»

Холмська баптистська церква першою відкрила притулок у своєму регіоні. Першого ж дня туди прийшли 20 людей. Другого – 120. На третій день і потім протягом багатьох тижнів до них щодня приходило по 200 осіб. Спочатку церква, що складається з 80 членів, була спантеличена. Їм ледве вистачало коштів на оплату церковних рахунків. Як тут додатково до цього обслуговувати сотні біженців?

Article continues below

«Тому ми зробили стрибок віри», – сказав Скжипковські. Зі своєї кредитної картки він оплатив купівлю нових матраців. Невелика церква за допомогою місцевих ресторанів та сусідів забезпечує щодня гаряче харчування для 350 осіб. Завдяки пожертвуванням церква відправила до України 5 вантажівок із продуктами харчування та предметами першої необхідності, в кожній із яких було товарів на $40000. При цьому щорічний бюджет церкви становить $50000.

Лавки складені на сцені будинку молитви Холмської баптистської церкви.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Лавки складені на сцені будинку молитви Холмської баптистської церкви.

«Бог повністю нас змінив, – сказав Генрік, отець Йонаша та пастор церкви. – Ми отямилися від нашого комфортного життя. Тепер ми дійсно зрозуміли, що означає бути Христовим тілом».

У день, коли я зустрілася з Йонашем, він виглядав виснаженим. Він зітхнувши опустився на східці перед кафедрою. Так він просидів якийсь час. Але по всьому виглядало, що він також мав надію. «Ми молимося, щоб Бог використав людей з України, – сказав він, – так само, як він використав свого часу єврейську діаспору з Єрусалиму, щоб поширювати тут Євангеліє».

Українці сказали мені, що вони приголомшені й підбадьорені всією тією підтримкою та співчуттям, яке вони отримують від інших країн. Коли Руслан і Максим Малюти приїхали до Польщі, щоб познайомити мене з церквами та організаціями, які надають допомогу українцям, вони здивовано озиралися на всі боки. Куди б вони не пішли у Варшавському аеропорту ім. Шопена, вони всюди бачили людей, які підтримують Україну, жовто-блакитні прапори України, вказівники та плакати, які пропонують допомогу українцям, а також соціальних працівників у яскравих жилетах, які розмовляють українською мовою. Навіть бортпровідники польського літака, яким вони прилетіли сюди, мали на грудях значки з українським прапором. «Мені здається, ніби я вдома», – сказав збентежено Руслан.

Крім того, що Руслан працює в організації під назвою OneHope (Одна надія), яка займається підвищенням біблійної грамотності, він ще й очолює спеціальну робочу групу Всесвітнього Євангельського Альянсу (ВЄА) в Україні. На даний момент ВЄА фінансово підтримує близько 20 деномінацій та об'єднань церков євангельської спрямованості в Україні, Польщі, Словаччині, Молдові, Румунії та Угорщині, з якими Руслан має контакти. Руслан знає, що виконувати цю роботу було б набагато важче чи навіть неможливо, якби він перебував в Україні, займаючись питаннями виживання своєї родини.

Коли ми з ним зустрілися в березні в Польщі, він там офіційно представляв ВЄА. Але вони з Максимом мали й особисті цілі. Вони хотіли якось позбутися відчуття безпорадності та відстані. «Усі українці, які перебувають за межами України, відчувають провину вцілілого, – сказав мені Максим. – Ти розумієш, що весь твій народ страждає, а ти не там».

Протягом усієї поїздки я спостерігала, як він постійно переглядав канали в Telegram і читав про розбомблену лікарню та школу в Маріуполі, про людину, яка пережила Голокост, але зараз була вбита в Харкові. Він заціпеніло всотував усю цю інформацію. Логікою він розумів, що війна – це біда, але реальність наздогнала його повною мірою лише тоді, коли він зайшов на склад, на якому зберігалися товари, призначені для гарячих точок в Україні.

Там волонтери в жовтих жилетах із написом «Молись за Україну» пакували медичні товари та аптечки першої допомоги для українських солдатів на передовій. Автонавантажувачем вони вантажили піддони з тушонкою, олією, гречкою, борошном, цукром та підгузками у вантажні мікроавтобуси. Практично всі волонтери були українцями, багато – біженцями. У цей момент Максим усвідомив масштаби війни: усі ці продукти призначалися для реальних людей. Його співгромадян.

Article continues below

Коли вибухнула війна, Українська п'ятидесятницька церква у Варшаві, що складається з іммігрантів з України, отримала стільки пожертв від місцевого населення та інших церков у Європі, що коробки та короби просто вивалювалися з приміщення, орендованого ними для богослужінь. І ще до відправлення першої вантажівки в Україну старший пастор Олександр Дем'яненко знав, що їм потрібно орендувати справжній склад.

Цей склад тепер перетворився на галасливий центр для українців з усього світу. Біженці, місіонери, керівники християнських організацій та волонтери з України, Північної Америки, Естонії, Нідерландів, Іспанії, які колись були розкидані по всьому світу, збираються в цій варшавській будівлі, притягувані спільною ідентичністю, вірою та місією.

Перші кілька днів війни молитви Дем'яненка складалися здебільшого з плачу. Він плакав три дні під тягарем смертей, страждань та безнадійності. Він скасував регулярні церковні зібрання та закликав свою громаду до молитви. Треба було готуватись до дій.

З 24 лютого телефони членів церкви розриваються від дзвінків і повідомлень від українських церков із проханнями про допомогу. «Мені до туалету ніколи сходити», – сказав мені один із дияконів. За його оцінкою, за місяць він отримав понад 5000 повідомлень.

Олександр Дем'яненко молиться перед обідом на складі у Варшаві.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Олександр Дем'яненко молиться перед обідом на складі у Варшаві.

Церква швидко розробила ефективну систему керування складом. Вони створили координаційну групу. Вони завели список очікування із запитами від лідерів церков на предмети першої необхідності та евакуацію. Вони підрахували вартість товарів, що поміщаються в одну вантажівку, і знизили її шляхом прямих закупівель у виробників. Вони також стали збирати пожертви, як у грошовій, так і в натуральній формі від церков у Європі та Північній Америці. Ці церкви також забезпечують транспортування людей, що евакуюються, та пропонують проживання в притулках для біженців. Більшість днів із ранку до ночі Дем'яненко проводить на складі, де зустрічається з керівниками церков і координує маршрути доставки.

«Я ніколи не бачив нічого подібного, – сказав він. – Раніше кожен сам боровся за хліб. А тепер усі борються, щоби давати хліб іншим». Він стверджує, що це «дивовижно та надприродно. Це Бог». Він розпливається в широкій посмішці. «І це лише початок. Після цього ми будемо іншими. Ми змінимося, – він поплескав себе по серцю, – тут».

Дем'яненко впевнений, що Бог покликав його до Польщі, коли криза ще не настала. «Я не хотів переїжджати до Польщі», – згадує він. Йому було добре в Україні. Він мав будинок, служіння, трьох дітей і дружину, яка теж не хотіла до Польщі. «Але Бог сказав мені: "Тепер ти не розумієш, але зрозумієш свого часу". Все, що я знав, це те, що ми повинні до чогось готуватися».

Це було близько п'яти років тому. Дем'яненко заснував у Варшаві церкву, потім заснував ще 17 церков по всій Польщі. І коли почалася війна, ця мережа церков, за словами Дем'яненка, «відразу включилася до роботи».

Але він чітко заявляє, що початкова місія церкви не змінилася: «Ми слідуватимемо за Ісусом Христом. Ми будемо поширювати Євангелію, доки Христос не повернеться. Ми будемо виконувати Божу волю. Ми любитимемо своїх ворогів – навіть росіян».

Щоденні нагадування про війну висмоктують життєрадісну енергію зі складу. Того дня, коли ми зустрілися з Дем'яненком, він отримав повідомлення, що російські війська, ймовірно, обстріляли мікроавтобуси з їхнього складу біля Бородянки, на північний захід від Києва. Він сказав мені, що одного водія було вбито, а другого поранено, але він помер пізніше в лікарні. Волонтер-біженець, який працює на складі, нещодавно отримав звістку від своїх родичів із Маріуполя. Його племінник пішов за дитячим харчуванням та, очевидно, потрапив під обстріл російської артилерії. Його сім'я зібрала частини його тіла та поховала їх у себе у дворі.

Article continues below

Подібні історії та жорстокі заголовки новин відповідали й тому, що переживали Малюти, коли їм наприкінці квітня зателефонував один родич. Він повідомив, що Аня, двоюрідна сестра дружини Руслана, загинула в Маріуполі, ймовірно, під завалами будівлі. Її двоє дітей також загинули, за повідомленнями, застрелені російськими солдатами.

Коли люди сперечаються про плюси та мінуси безпольотної зони чи західних санкцій, Руслан тільки хитає головою: «Я такий далекий від теоретичних суперечок».

Коли він проходив повз хмарочоси та величезні торгові центри Варшави, Руслан згадував те, що втратила його країна: «Через кілька років так могло б бути і в Україні».

Руслан довго стояв на балконі другого поверху центрального залізничного вокзалу Варшави й дивився вниз на маси виснажених біженців. Раніше вокзал пробуджував очікування пригод та відпочинку. «Але зараз відчувається тривога, – сказав Руслан. – Ніхто з цих людей не приїхав сюди з власної волі».

Вони мають багато критичних і довгострокових потреб, і деякі побоюються соціального невдоволення в Польщі, оскільки до країни приїхало майже три мільйони біженців, і це важко.

«Я не надто великий оптиміст», – каже єпископ Марек Камінскі, який очолює П'ятидесятницьку церкву Польщі, деномінацію, що складається з 275 помісних церков.

Камінські рішуче висловлювався щодо підтримки біженців у 2015 році під час міграційної кризи, коли Польща разом з Угорщиною зачинила свої двері перед біженцями з Африки та Близького Сходу. Опитування громадської думки тоді показали, що близько трьох чвертей поляків були проти прийому біженців. Сьогодні вони реагують зовсім по-іншому щодо українців, культура, мова та минуле яких подібні до культури, мови та минулого поляків. Зараз прості люди та керівництво Польщі «рухаються емоціями», каже Камінські, але що буде, коли ці позитивні емоції вичерпаються?

«Як на особистому рівні, так і на рівні суспільства ми хочемо любити наших гостей, але наше життя змінилося настільки, що нам це не до вподоби». Однак Євангелія закликає християн до іншого життя, каже він.

У січні Камінські під час проповіді закликав свою церкву стати «апостольською церквою». Він закликає польські церкви молитися за глобальне: «Настав час перестати думати лише про себе. Настав час подивитися й на інших людей». Тоді він не розумів, що це був своєрідний пророчий заклик. Він додав: «Тепер, через два місяці, всі моляться за Україну. Через два місяці між країнами зав'язуються мільйони відносин. …Ми стали апостольською церквою. І це наша апостольська місія».

У Варшаві Юлія Саченко теж має місію, і її життя теж змінилося в небажаний для неї бік. З практичної точки зору, вона зараз мати-одиначка, біженка, яка проводить кампанії з підвищення обізнаності та запобігання торгівлі людьми серед українських біженців. Іноді серед білого дня Саченко дивується всій абсурдності ситуації. Може це сон? Я правда у Варшаві, без чоловіка, тому що в моїй країні війна, і люди вмирають та потрапляють у пастки торговців людьми?

Часом Саченко хочеться просто довго поспати: «Але ми розуміємо, що не можемо зараз відпочивати. Це не той час, коли ми можемо відпочивати. Вона впевнена, що її колеги мають специфічні навички, знання та досвід, які потрібні Європі прямо зараз. Якщо персонал A21 буде відпочивати, допомога та порятунок, звичайно ж, прийдуть звідкись ще, «але що буде з нами», каже вона, посилаючись на Естер 4:14. «Бог підготував до часу, як оцей, і що буде, якщо ми нічого не зробимо? Я не хотіла б опинитися в такому становищі».

Article continues below

Якось увечері, після прочитання новин про масове насильство в районах навколо Києва, Саченко сказала своєму чоловікові, наскільки вона цим приголомшена. Чоловік нагадав їй 24 главу Євангелії від Матвія, де Ісус сказав своїм учням, щоб вони не лякалися воєн і воєнних чуток. «Ми дуже звикли до комфортного християнства», – сказав він. Те, що відбувається, є жахливим, але він сказав, що ще більше хоче служити й любити тих, хто ще живий.

«І я подумала, адже він має рацію. Він має рацію!» – сказала Саченко.

Мати-українка зі своїми дітьми в притулку в п'ятидесятницькій церкві у Варшаві.
Image: фотографія Джоела Керіллета для Christianity Today

Мати-українка зі своїми дітьми в притулку в п'ятидесятницькій церкві у Варшаві.

Для Руслана та Максима життя в епоху після 24 лютого теж змінилося. Максим перестав з одержимістю читати новини. Зараз він намагається знайти нову нормальність – щодня гуляє та виконує домашні завдання. Він бере участь у житті друзів, які залишилися в Україні, не лише обмінюючись інформацією та новинами, як він робив раніше, а й реально вислуховуючи їх, коли вони розповідають про те, що відбувається в їхньому житті.

У свій останній день у Польщі Малюти забирали від кордону двоюрідного брата Максима, який щойно приїхав з України. Руслан намагався допомогти сім'ї свого брата виїхати з України, але його племінник, якому за два тижні виповнювалося 18 років, не міг більше чекати, оскільки з 18 років для нього набирала чинності заборона на виїзд із країни. Тепер він мешкає з Максимом в одній кімнаті у Швейцарії.

Під час вечері, коли Максим та його двоюрідний брат жваво розмовляли, хихикали та жартували, я подумала, що Максим, по суті, ще молодий, 18-річний студент. Було легко забути, наскільки він ще молодий, оскільки війна позбавила його притаманного молоді оптимізму, коли тобі здається, що весь світ лежить біля твоїх ніг. До 24 лютого він мав стабільне життя. Він мав сім'ю й будинок, навчання й роботу, друзів і плани на літо, мрії про кар'єру. «Але тепер я не знаю, що буде завтра», – каже він. У серпні його родина має залишити швейцарське шале. Куди вони підуть?

Незважаючи на провину вцілілого, горе та страх, Максим і Руслан упевнені, що вони тут недаремно. Руслан каже, що він отримує підбадьорення, коли бачить, що християни в Україні роблять те, що має робити церква в країні, де йде війна. І він підбадьорений тим, що він теж має свою роль: «Ми там, де нас хоче бачити Бог. Це нагадує нам, що Він усе тримає під контролем. ... Він вирішує, де кожен має бути, і ми повинні тільки сказати «так». Це невелика частка того, що Бог робить через церкву, але я відчуваю благословення, що ми з Максимом можемо допомогти іншим».

Можливо тому на складі у Варшаві, незважаючи на явну присутність війни, інша присутність теж відчутна, і це присутність надії та очікування, і навіть радості. У мій останній вечір там, коли ми їли піцу з «Доміно» та неаполітанське морозиво, Дем'яненко підбадьорював своїх волонтерів і закликав їх стояти у вірі: «Святий Дух робить нас більше схожими на Ісуса Христа. І коли ми схожі на Ісуса, ми можемо показувати іншим шлях до Нього. Ми не розуміємо всього, але продовжуємо вірити Ісусу».

Один із волонтерів голосно сказав: «Бог благий!»

І група відгукнулася: «Завжди!»

«Бог благий!»

«Завжди!»

Софія Лі є штатним міжнародним кореспондентом Christianity Today.

[ This article is also available in English and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]