Jump directly to the Content

News&Reporting

Євангельський лідер із Бучі шукає Божого керівництва, зіткнувшись із наслідками звірств російської армії

Президент однієї з українських семінарій Іван Русин розповів, що його будинок був пограбований відступаючими російськими солдатами; ми також говорили з ним про духовний вплив християн, які несуть своє служіння посеред смерті й спустошення.
|
EnglishespañolFrançais简体中文한국어ItalianoIndonesian繁體中文русский
Євангельський лідер із Бучі шукає Божого керівництва, зіткнувшись із наслідками звірств російської армії
Image: Кріс МакГрет / співробітники журналу / Getty
Люди йдуть вулицею в Бучі, Україна, повз руїни та знищені російські бойові машини 6 квітня 2022 року.

Вчинені тут звірства шокують. За словами представників українського уряду, в передмісті Києва було вбито 410 мирних жителів; це стало відомо після того, як російська армія відійшла зі своїх позицій. Щонайменше двоє людей було знайдено зі зв'язаними руками; кілька людей було вбито пострілами в голову.

Багато тіл було спалено.

Один із місцевих жителів сказав, що окупанти поводилися ввічливо і навіть ділилися своїм сухпайком. Але інші розповідають про пограбовані квартири; одного з місцевих жителів прив'язали до стовпа та побили. Російські солдати розстріляли навіть велосипедиста, що встав з велосипеда й пішки повернув за ріг.

На його місці міг би опинитися Іван Русин.

Він є президентом Української євангельської теологічної семінарії (УЄТС) і зараз координує розподіл гуманітарної допомоги з безпечного місця у Києві. Але коли він на своєму велосипеді поїхав до Бучі, зайнятої російськими військами, щоб відвезти своєму сусідові ліки, то на власні очі побачив звірства, що відбувалися там.

Росія заявила, що фотографії фейкові. Однак супутникові знімки стверджують, що це не так. У своєму інтерв'ю Christianity Today Русин розповів про те, що бачив на власні очі. Ми говорили з ним про духовний вплив, про те, як церква стає більш справжньою, і про те, як євангельські християни надають допомогу місцевому населенню в поверненому під український контроль передмісті Києва, в якому він прожив останні вісім років.

Розкажіть про ваш район.

Якщо дивитися на Бучу на Google Maps, то я живу в одній із п'яти багатоповерхівок навпроти ресторану Toscana Grill. Це дорогий ресторан, але іноді я там обідав. Майже кожного дня я бігав у міському парку, а щосуботи ми бігали з друзями. Семінарія знаходиться в Києві, за 10 кілометрів звідси, дорога туди займала 25 хвилин з урахуванням трафіку.

Я звернув увагу, що тепер Google каже, що поїздка туди триває півтори години.

На другий день війни було знищено міст. Російські гелікоптери та солдати спочатку приземлилися в аеропорту Гостомеля, за 5 кілометрів від нашого будинку. Були тяжкі бої, і наступні п'ять днів я провів у підвалі свого будинку. Потім я вирушив у семінарію маршрутом, прокладеним у Google Maps так, щоб їхати навколо Києва у північно-східному напрямку. Через два дні ми евакуювалися, і я переїхав у безпечне місце в Києві.

Тепер, коли ми доставляємо продукти харчування в Бучу, Ірпінь та Гостомель, ми бачимо безліч знищених російських танків. Міст все ще не працює, але ним можна обережно проїхати на мікроавтобусі. Це небезпечно, але якщо їхати потихеньку, то подорож займає близько години.

Коли ви повернулися до Бучі?

Чотири дні тому (тобто 3 квітня). Нас супроводжувала поліція, бо ми мали довгий ланцюг автобусів із продовольством, на яких ми потім евакуювали мирних жителів. Це було того ж дня, коли в Бучі був президент Зеленський.

Але я ще до цього з'їздив туди одного разу велосипедом.

Мої сусіди ховалися в підвалі, з ними не було зв'язку, і саме готувався евакуаційний маршрут. Ще їм потрібні були ліки. На той час Ірпінь перебувала під контролем України, тому я поїхав через блокпости в Ірпені, але військові не дозволили мені проїхати до Бучі, окупованої росіянами.

Тому я вирушив до невеличкого струмка і за допомогою свого велосипеда й маленького деревця пройшов через воду. Я бачив мертві тіла цивільних та військових. Я бачив людей із піднятими руками, які несли на плечах дітей. Я бачив людей похилого віку, які намагалися знайти вихід.

А коли я побачив російських солдатів, то мені довелося ховатися. Якоїсь миті я застряг у розбомбленій будівлі, думав, що мені доведеться залишитися тут на ніч. Але я пересувався, в основному, маленькими вуличками, уникаючи головних доріг.

Коли я приїхав, моїм сусідам було важко покинути свій притулок, вони були так налякані.

Президент УЄТС Іван Русин (у центрі) в Гостомелі, Україна.
Image: Зображення надано Іваном Русиним

Президент УЄТС Іван Русин (у центрі) в Гостомелі, Україна.

Як усе було, коли ви повернулися після закінчення боїв?

Коли я був там перший раз, у квартирі не було електрики, але загалом із квартирою було все гаразд. Вдруге я виявив, що двері були зламані. Мене пограбували, а у квартирі залишилася кинута куртка російського військового. Але вони не просто щось вкрали, вони розтрощили телевізор, комп'ютерний монітор та іншу побутову техніку.

Моя сусідка Ніна Петрова розповіла мені, що російські солдати прийшли до неї в квартиру, приставили до голови пістолет і змушували показувати все, що в неї було цінного. Вони вдерлися в кожну квартиру. У деяких квартирах вони встромляли ніж у сімейні фотографії.

У мене була цікава психологічна реакція, яку згадували й інші люди. Оскільки в моїй квартирі побував ворог, убивця, мені здавалося, що це не моя квартира. Я не хвилююся про втрачені речі – у мене в серці спокій. Найважче примиритися з тим, що по моєму будинку ходили російські солдати.

Що ви відчували, коли бачили мертві тіла на вулиці?

Останнє, про що ти думаєш, це фотографувати. І ти не зупиняєшся, щоб з'ясувати, хто це. Але я помітив, що в такій стресовій ситуації я можу зібратися та діяти. Коли я повернувся на базу, коли побачив фотографії та прочитав репортажі, – не знаю, чи це доречно говорити, – але багато хто з нас плачуть щовечора.

Але коли я повертаюся до Бучі, щоб надавати допомогу, зі мною все гаразд.

Два дні тому ми були в Гостомелі, там усе зруйновано. Потім почали з'являтися люди, один за одним, брудні. Одна жінка підійшла до мене, я звернув увагу на її руки. Вона сказала, що вони готують їжу на багатті. Її чоловіка вбили, і вона поховала його біля входу до квартири.

Потім вона обійняла мого колегу.

Я чув щонайменше 15 історій людей, які поховали своїх рідних. Вчора ми вивозили двох жінок; одна з них поховала свого чоловіка у дворі. Інша, дуже літня жінка, жила у квартирі без вікон, було холодно, не було води, електрики, нічого. Якась жінка приносила їй їжу щодня, вона запитала, чи можемо ми їй допомогти.

І таких людей тисячі. Молоді люди винахідливіші, вони можуть виїхати. Але літнім і їхати нікуди. Вони сказали мені, що пройшли через пекло.

Хрести біля братської могили біля церкви в Бучі, Україна, 4 квітня 2022 р.
Image: Анастасія Власова / Stringer / Getty

Хрести біля братської могили біля церкви в Бучі, Україна, 4 квітня 2022 р.

Чи є постраждалі серед євангельських християн?

Один із наших випускників був заарештований, і ми досі не знаємо, де він. Але його зятя, якого взяли того ж дня, знайшли в братській могилі в Мотижині. Вчора був похорон, його поховали як належить.

Декана семінарії теж знайшли мертвим. Він був застрелений, його тіло пролежало на дорозі щонайменше кілька днів, поряд із тілом його друга.

Це люди, яких ми знаємо особисто.

У перші дні війни ви сказали, що слова «Боже, розтрощи кістки моїх ворогів» стали такими ж духовними, як і «Алилуя». Тепер ви побачили багато жорстокості на власні очі. Як із того часу проходить ваша духовна подорож?

На той момент я міг сказати це чітко. Але за останні 43 дні все пішло в глибину. Наші емоції вже не такі сильні. Ми говоримо повільніше й тихіше. Експерти можуть вирішити, що ми маємо психологічну травму. Але ми намагаємося сказати, що з нами все добре (усміхається), але гнів і біль все ще тут, вони проникають все глибше в нашу індивідуальність.

Я не знаю, як правильно це висловити, навіть українською. Ти ніби у замороженому стані. Це руйнує. Ти постійно думаєш і згадуєш страждання, свідком яких став. Це залишається з тобою і боюся, так скоро це не зникне.

Я все ще згоден із тим виразом. Я нечутно закликаю Бога і прошу його втрутитися.

Як ці події вплинули на відносини з російськими євангельськими християнами?

Україна не провокувала цієї війни. Я не молюся за росіян. Хіба рідко. Останні кілька років наші відносини розвивалися за певним шаблоном. Ми намагалися підлаштуватися. Ви не розумієте української? Добре, ми говоритимемо російською. Немає проблем. Вам не подобаються новини з Донбасу? Гаразд, ми мовчатимемо.

Але чому ми маємо мовчати?

Тепер ми чуємо те саме. Ситуація є неоднозначною. Фотографії, які ви показуєте, вони жорстокі . Але чому ми маємо мовчати? Вони вчать нас прощати, але не хочуть нас чути. Лише кілька людей зв'язалися зі мною.

Я розумію, що російські християни не підуть протестувати на Червону Площу, і ніхто від них цього не вимагає. Але вони можуть нам сказати, нехай навіть алегорично: «Ми нічого не можемо вдіяти тут, у Росії, але ми з вами. Ми проти цієї війни».

Як війна вплинула на семінарську освіту?

Ми продовжуватимемо роботу, наскільки це буде можливо. Іноді я хочу мислити теологічно, інколи ж я не хочу мислити теологічно взагалі. Але я вірю, що ми станемо сильнішими.

Ні, не сильнішими – більш справжніми.

Звісно, ми багато чого можемо сказати. Але наша справжність буде проявлятися в нашій здатності слухати й співчувати без слів. Мені допомагає мій комірець: «Люди, дивіться, я пастор, і на наших автобусах червоні хрести».

Якийсь час семінарія менше говоритиме, але ми будемо служити суспільству своєю присутністю. За ці 43 дні мене стільки разів обіймали незнайомці, скільки не обіймали всі мої родичі за останні п'ять років.

Наразі наш психологічний факультет розвиває служіння психологічного консультування. Люди всюди травмовані, і багато християн хочуть їм допомогти. Вони дуже мотивовані, але якщо підходити до людей із душевними травмами, не маючи відповідного досвіду, можна лише зашкодити.

Але моє християнство, моє розуміння теології місіонерства зараз змінюється. Зараз ми щотижня проводимо Вечерю Господню прямо на вулиці, і ми відчуваємо Божу присутність і солідарність із незнайомими людьми та нашими воїнами. Сотні й тисячі церков займаються активним служінням, і євангельське християнство дедалі більше стає частиною суспільства.

Іноді ви уникаєте теології. Чи траплялося вам боротися з Богом?

Я став християнином вже дуже давно, і я багато років займаюся теологічною освітою. Були часи, коли я мав питання до Бога, і, звісно ж, я маю такі питання й зараз.

Перед війною ми з дружиною читали книгу Елі Візеля про Голокост. Ми були в музеях у Києві та на місці розстрілу людей у Бабиному Яру. Це може прозвучати академічно, але це не так. Не знаю, як пояснити, але іноді я чую голос Бога в Його мовчанні. Це дуже суперечливе твердження. Але в Його відсутності я відчуваю Його присутність.

Чесно кажучи, для мене немає питання, чи існує Бог. У мене була колись епістемологічна криза, коли я лише починав свій шлях у теології. Але протягом цієї війни я ніколи не сумнівався, що Бог є.

І те, що він вас любить?

Думаю, так. Я про це не думав у такому контексті. Може, часу не було.

Своїм студентам я говорю, що Божі діяння часто більш зрозумілі, якщо озиратися на них назад. Я вірю, що Україна буде великою країною та благословенням для багатьох. Наша єдність, солідарність і щедрість до незнайомців, яких ми бачимо вперше, вражають. Сподіваюся, згодом ми побачимо Його логіку, але зараз ціна є високою.

Росія руйнує нашу країну. Ми не переймаємось будинками. Але вони вважають наші цінності загрозою для себе. Я прошу світову спільноту й надалі підтримувати Україну, не лише у вигляді гуманітарної допомоги, а й надавати всіляку політичну та військову допомогу.

Ми боремося з велетнем.

Я хочу говорити, що бачу руку Божу. Тут, у цьому безпечному місці, я можу так сказати. Але коли завтра я знову поїду до Бучі, чи зможу я це сказати тій літній жінці? Чи зможу я їй сказати, що Бог діє в її житті? З теологічної точки зору я вірю, що це так. Але стикаючись із такими стражданнями, мені не вистачає сил про це говорити.

[ This article is also available in English español Français 简体中文 한국어 Italiano Indonesian 繁體中文, and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]

July/August
Support Our Work

Subscribe to CT for less than $4.25/month

Read These Next

close