Чудо слухання

Cкрізь язики вогню. У цей гучний і шалений вік, у час протестів і зустрічних протестів, наші слова обпалюють, печуть, обшпарюють, жалять.

«Нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів, – пише Яків. – Бо гнів людський не чинить правди Божої» (1:19–20). Але мало хто з нас вірить, навіть послідовники Христа, що здатність більше слухати, ніж говорити, відповідатиме реальності сьогодення.

Нам спокусливо «думати, що час вимагає використання інструментів ворога», як каже Майкл Вір у книзі «Дух нашої політики». Ми виправдовуємо наші вогняні язики тим, що ними «ми просто граємо в гру», не звертаючи уваги на спустошення, яке ми залишаємо після себе – величезний ліс, спалений іскрами з наших уст (3:5–8).

Звичайно, немає нічого нового під сонцем. На звукових хвилях гнів поширюється швидше, ніж через месенджери, але наша епоха не є якоюсь по-особливому хаотичною чи бурхливою. Церква бачила гірші й не менш небезпечні часи – перші дні після воскресіння та вознесіння Христа.

«Я був ... у ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті, – розповідав апостол Павло про своє служіння в той час. – Від євреїв п’ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз каменували. [Я] … бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими» (2 Кор. 11:23–27).

Це був момент у процесі розвитку тогочасної культури, коли Святий Дух зійшов на учнів у 2 розділі Дій і пустив у світ інший вид полум’яного язика, який приніс близькість, повчання та ясність замість розділення, руйнування та плутанини. Це духовний спадок, який ми згадуємо й святкуємо на П’ятидесятницю. І цей спадок ми маємо осягнути заново, бо наш час так само відчайдушно потребує цих милостивих вогняних язиків і дива розуміння, яке їх супроводжувало.

У церквах моєї юності будь-яке обговорення «бурі раптової» (Дії 2:2), що переповнила дім, де зібралися учні, у тому чи іншому сенсі зосереджувалося на мовах. У моїй харизматичній молодіжній групі старійшини церкви вірили в друге благословення або друге хрещення Святим Духом і казали, що підлітки не можуть бути лідерами молодіжного служіння, якщо вони не розмовляють молитовною глосолалією, яку ще називають «мовами». (Я не розмовляла.)

Тим часом у явно нехаризматичній церкві, яку я відвідувала в неділю вранці, про Святого Духа взагалі майже не говорили. Ми перетворили П’ятидесятницю на приємний спогад, а появу Святого Духа – на музейний експонат, доповнений картинами в стилі Відродження з витонченим полум’ям, що танцює над безмовними, святими головами. Можливо, у ті перші дні все було трохи дивно, але в нас усе було організовано. Розсудливо. Нормально й передбачувано. (Ця інтерпретація мала додатковий ефект – вона заспокоїла моє его, запевнивши мене в тому, що я не була менш духовною, ніж мої однолітки з молодіжної групи).

Незважаючи на дуже різну інтерпретацію, обидві церкви починали з того самого запитання: як ми розуміємо чудо мов, що сталося на П’ятидесятницю? Усі зосереджувалися лише на цьому, і лише в дорослому віці я дізналася, що на П’ятидесятницю сталося й інше чудо: разом із чудом мов сталося чудо слухання.

У світі, охопленому хаосом Вавилонської вежі, Бог послав Свого Духа, щоб відновити взаєморозуміння. Свято П’ятидесятниці – це так само чудо слухання, як і чудо говоріння. І в наші дні, коли всі кричать і ніхто не слухає, коли ми знаємо набагато більше про палючі вогняні язики з Якова, ніж про цілющі мови з Дій апостолів, чудо спілкування, яке сталося на П’ятидесятницю – це те, що церква повинна знову втілити в цьому обпаленому світі.

У своїй невеликій книжці про лідерство в мультикультурному середовищі «Вовк житиме з ягням», опублікованій у 1993 році, священик Єпископальної церкви, американець китайського походження Ерік Ло розкриває це «диво спілкування» з Дій 2 в контексті соціального, економічного та політичного розвитку того часу.

У Діях 2, як пише Ло, ми бачимо дві групи людей, які зібралися в одному місці. Перша – це учні Христа, здебільшого рибалки та робітники з Галілеї, або, як дехто сказав би сьогодні, грубіяни та селюки, зі своєю селянською говіркою. Як далі сказано в Діях, лідери перших християн, такі як Петро та Іван, були відомі єврейським старійшинам і книжникам як «невчені та прості» (Дії 4:13), тоді як для римських окупантів, каже Ло, це «була просто інша секта юдаїзму, лідера якої було страчено».

Друга група – це «юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом» (Дії 2:5). Якщо порівнювати їх з учнями, то багато з цих людей були представниками єврейської еліти. Деякі могли собі дозволити здійснювати дуже довгі й дорогі подорожі до Єрусалиму. Ймовірно, дехто з них були садукеями, релігійними аристократами, які входили до Синедріону та мали політичний вплив і зв’язки з впливовими людьми в римському уряді. Дехто з них, можливо, лише кілька тижнів тому разом з іншими вимагав від Пилата розіп’яти Ісуса.

Коротше кажучи, як стверджує Ло, ця друга група людей могла створити проблеми послідовникам Ісуса, і, можливо, дехто з них уже такі проблеми створював. Проте саме цій групі Святий Дух дав «дар слухання й розуміння, незважаючи на те, що учні говорили іншою мовою». Здавалося, не всі в натовпі прийняли цей дар, зрештою, дехто вважав, що учні були п'яні (вірш 13), але багато хто зрозумів і був вражений тим, що почув (вірш 7).

У П’ятидесятницю «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих», і приніс праведність, освячення і відкуплення (1 Кор. 1:27–30). Слабких, неосвічених і безсилих зрозуміли сильні, освічені й могутні. Звичайний уклад світу був збурений ні на що не схожим Христовим царством. Вогняні язики Духа принесли світло, а не шкоду.

Де сьогодні в цій історії місце для нас, американських євангельських християн? Ми могутні чи безсилі? Це питання ускладнюється питаннями раси, освіти та класової приналежності та є центральним у багатьох наших культурних битвах, при чому одна й та сама поведінка та страхи діють зовсім по-різному, коли їх демонструє утискувана меншість або параноїдальна більшість.

Я походжу з білої селянсько-робітничої родини. Сьогодні ми з чоловіком належимо до середнього класу, але я була першою людиною в моїй сім’ї, яка пішла до коледжу, і я ледве не проґавила вступ, тому що пропустила реєстрацію на передвступне тестування, бо не розуміла його важливості. Моє рідне місто не в Галілеї, але, можливо, це його американський еквівалент.

Я знаю й люблю багатьох білих євангельських християн із числа представників робітничого класу, які живуть у вимираючих містах, гадаючи, яке майбутнє чекає на їхніх дітей у спустошених громадах. Ніхто з них не почувається привілейованим чи могутнім, і всі вони обурюються, коли їм кажуть, що вони такими є. І залежно від джерела новин, яке ви читаєте, цих людей, моїх людей, називають або скривдженими, забутими та справедливо обуреними, або неосвіченими фашистськими маріонетками, які становлять загрозу існуванню американської демократії.

Ці протилежні характеристики є частково проблемою спілкування. Ми говоримо, говоримо, але не слухаємо, і в результаті не розуміємо одне одного навіть у церкві. Ми викриваємо чужі гріхи й мовчимо про свої (Мт. 7:3). Ми ігноруємо складні нюанси, наявні в спільнотах інших християн, і віддаємо гіркотою за гіркоту, приєднавшись до оркестру гудячих бубнів (1 Кор. 13:1).

Це задушливий простір, і церква потребує свіжого вітру від Святого Духа. Як каже Вір, ми повинні покаятися в усьому, через що ми стали «церквою, яка боїться влади культурних і політичних обставин більше, ніж влади Бога». І ми повинні просити Бога, щоб Він Своїм Духом допоміг нам шукати обох чудес П’ятидесятниці.

Це те, чого вимагає від нас життя, і це є правдою, незалежно від того, чи ми сприймаємо себе галілеянами чи їхніми більш вишуканими слухачами. Я підозрюю, що я не одна бачу себе в обох групах: у деяких ситуаціях мені надає значну перевагу колір моєї шкіри або звук моєї мови; а в інших – я сільська незграба, яка не знає, як орієнтуватися в коридорах влади. Але в будь-якому випадку я є послідовницею Ісуса, і моя ідентичність в Ньому, у смиренному підкоренні заклику Христа вважати інших більшими за себе (Флп. 2:3). У кожному разі я маю молитися, щоб Бог дав мені те, що мені потрібно.

Я думаю, що це справедливо щодо всіх нас, послідовників Ісуса. Іноді нам потрібен дар мов – рішучість, яка дає нам силу стояти там, де нам потрібно стояти, протистояти тому, чому ми повинні протистояти, і говорити те, що треба сказати. Але іноді нам потрібен дар слуху, коли Бог каже нам замовкнути, слухати та приборкати свого язика.

Іноді ми матимемо силу. Іноді ми її не матимемо. Іноді ми будемо бідувати. Іноді ми матимемо багато всього. Іноді ми будемо мати привілеї та повагу. Іноді нас ображатимуть і зневажатимуть. Іноді нам потрібно буде захищати те, що ми цінуємо. Іноді нам доведеться жертвувати своїм життям. Але ми завжди матимемо Святого Духа, який прагне працювати в нас і через нас, щоб творити праведність, якої бажає Бог.

Керрі Маккін – письменниця з Західного Техасу, чиї твори публікувалися в New York Times, Atlantic і Texas Monthly. Її вебсайт: carriemckean.com.

[ This article is also available in English,  Português,  简体中文,  한국어,  繁體中文, and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]