Спочатку їм потрібно було десь узяти автомобіль.

Коли на горизонті з’явилася загроза російського вторгнення, хтось від неї відмахувався та вважав малоймовірною. Але Віка Агаркова, яка разом зі своїм чоловіком Василем займалася служінням серед 20000 харківських студентів, за її словами, «наче знала, що це має статися».

Коли насувається криза, відкладати ухвалення важливих рішень просто. Досить просто знаходити тисячу переконливих причин, які пояснюють, чому найгірше не станеться. Вони молилися за мир. Але вони знали, що треба готуватися.

Їм потрібна була машина.

«Якщо ти впевнений, що буде війна, тобі потрібна машина, – каже Віка, – щоб якомога швидше виїхати».

Віка й Василь звернулися до людей, які підтримували їхнє служіння, за грошима на машину. За два дні з необхідною сумою на руках Василь поїхав до Львова на Західній Україні, щоб купити автомобіль. Він одразу ж вирушив у зворотну чотирнадцятигодинну подорож до Харкова.

Через вісім днів, 24 лютого о 5 годині ранку почалося вторгнення. О 5:30 Віка й Василь були вже в машині. Кожен із них мав із собою лише один рюкзак.

До того часу, як вони виїхали з міста, в машину до них сіло ще п'ятеро людей, які, відповідно, мали ще п'ять рюкзаків: сестра Василя, сімейна пара з їхньої церкви, донька-підліток одного диякона та студент медичного університету.

Ніхто не взяв із собою ніяких додаткових речей, але вони звільнили місце для кота.

Вони їхали до Львова, не зупиняючись. На цей раз подорож тривала 36 годин. До цього моменту до Львова перебралося вже багато людей з усієї країни. На заході, біля польського кордону, безпечніше.

Криза тривала, і тут розташувалося багато церков і багато євангельських християн, таких як Агаркови.

Василь і Віка Агаркови, представники Міжнародної співдружності студентів-християн, які займаються служінням серед харківських студентів, поїхали з дому протягом години після початку російського вторгнення.
Image: Джоел Керілет

Василь і Віка Агаркови, представники Міжнародної співдружності студентів-християн, які займаються служінням серед харківських студентів, поїхали з дому протягом години після початку російського вторгнення.

Увійдіть, наприклад, на територію львівської Центральної баптистської церкви, і ви побачите, що вона нагадує вулик. Автобуси, що стоять біля воріт, призначені для перевезення евакуйованих людей до польського кордону. Декілька кімнат у будівлі церкви пристосовані під тимчасовий притулок для переміщених осіб, таких як 38-річна Ірина Малко, яка разом зі своєю собакою Заєю теж приїхала з Харкова.

Спустімося сходами на цокольний поверх. Тут кілька жінок ріжуть тканину для виготовлення камуфляжних сіток для армії. На церковній кухні жінки готують їжу для гостей, які їдуть автобусами, а також для тих, хто залишається.

Наразі церква стала тимчасовим центральним офісом Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів. Раніше він розташовувався в Ірпені, передмісті Києва, що зараз перетворилося на поле битви. Тепер офіс переїхав до Центральної баптистської церкви у Львові.

Ірина Малко та її собака Зая виїхали з Харкова та знайшли тимчасовий притулок у Центральній баптистській церкві Львова.
Image: Джоел Керілет

Ірина Малко та її собака Зая виїхали з Харкова та знайшли тимчасовий притулок у Центральній баптистській церкві Львова.

У одній із кімнат у церкві висить велика карта України, на якій кольоровими канцелярськими кнопками показані точки доставки – церкви різних деномінацій та християнські організації, до яких можна відправити гуманітарну допомогу від німецької християнської організації Haus der Hoffnung.

У великій залі ми розмовляємо з віце-президентом союзу Ігорем Бандурою, який висловлює свої побоювання щодо того, що може статися, якщо Росія захопить Україну.

«Ця велика війна стосується не лише України, – каже він. – Якщо Україну буде захоплено, то це лише питання часу, коли Путін рушить далі. Польща це розуміє. Країни Балтії це розуміють. Румунія це розуміє».

Він більше не молиться за мир. Він молиться за перемогу. Він молиться за те, щоб він сам, інші християни та країна загалом змогли пережити цю кризу. Він молиться за те, щоб російський народ сприймав вторгнення таким, яким воно є насправді.

«Більшість людей там просто не хочуть знати правду, – сказав він якось у своїй проповіді. – Їх дуже легко приваблює державна пропаганда. Навіть наші брати й сестри у Христі сповнені страху».

Free Newsletters

More Newsletters

Але в цій церкві не видно страху. Видно рішучість. Як і багато інших українців, баптисти тут, у цій львівській церкві, рішуче налаштовані на те, щоб зустрічати всі проблеми з почуттям солідарності та жертовності. Церква, як і країна загалом, перебуває у горнилі випробувань, у якому загартовується почуття єдності, причому не в якомусь абстрактному сенсі, воно народжується в крові, поті й сльозах.

Жінки з львівської баптистської церкви розкладають речі для нужденних. На сусідньому складі вони приймають і сортують гуманітарну допомогу, надіслану з Польщі.
Image: Джоел Керілет

Жінки з львівської баптистської церкви розкладають речі для нужденних. На сусідньому складі вони приймають і сортують гуманітарну допомогу, надіслану з Польщі.

Щодня вони готові до зустрічі з кризою віч-на-віч, до прийняття необхідних рішень, від покупки машини, якою сім осіб поїдуть із Харкова, до сортування принесених речей в одній із кімнат церкви.

Що вони думатимуть, коли все це буде позаду?

«Потім, після перемоги, – каже Бандура, – ми озирнемося назад і скажемо: “Боже, було боляче, але це був безцінний досвід”».

[ This article is also available in English español, and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]