Jump directly to the Content

News&Reporting

Втеча до Єгипту: як дружина пастора змогла вибратися з Гази

Після важкої подорожі зі своїми дітьми та батьками Джанет знову зустрілася зі своїм чоловіком. Палестинські ж християни, які переховуються в православних і католицьких церквах, дедалі частіше впадають у відчай.
|
Englishالعربيةрусский
Втеча до Єгипту: як дружина пастора змогла вибратися з Гази
Image: Ахмад Гасабалла / Getty Images
Люди плачуть, збираючи тіла палестинців, убитих під час ізраїльських рейдів.

Джанет Магер виїхала з Гази.

Вона є палестинкою й дружиною єгиптянина, колишнього пастора баптистської церкви Гази. Джанет перебувала в храмі Святого Порфирія, яка належить Грецькій православній церкві, зі своїми трьома дітьми та 350 іншими людьми. Її чоловіка, однак, там не було. За два тижні до нападу ХАМАС на Ізраїль, який стався 7 жовтня, Ханна Магер тимчасово виїхав до Єгипту, де йому довелося залишитися після початку війни.

Незважаючи на жахи, які Джанет пережила протягом 43 днів бомбардувань, про що раніше повідомлялося в репортажі Christianity Today, це розділення сім’ї стало запорукою того, що вона та її діти зараз у безпеці в Єгипті, де вони возз’єдналися з Ханною. Але спершу їм довелося витримати жахливу подорож, яка почалася зі слізних прощань із громадою віруючих.

«Я провела кілька тижнів із цими людьми, і цей досвід був травматичним, – сказала Джанет. – І всі вони благали: якщо ви виберетеся, розкажіть світові про нашу ситуацію».

Відповідно до оновлених 10 листопада статистичних даних міністерства охорони здоров’я цього керованого угрупованням ХАМАС анклаву, кількість загиблих у Газі перевищує 11 000, у тому числі понад 5 000 дітей. Але християнам, які сховалися за стінами церковного комплексу, мало що про це було відомо. Вони бачили тільки осколки й рештки людських тіл, які розкидало вибухами.

Не маючи телебачення чи Інтернету та лише періодично підключаючись до мережі мобільного зв’язку, Джанет та інші мешканці Гази, які переховувалися в церкві, бачили лише щоденну реальність війни. Більша частина дня була присвячена пошуку їжі. Молодим хлопцям при цьому доводилося ходити на місцевий ринок.

Найчастіше день починався з бомбардування, і тоді люди тікали від вікон і дверей до центру кімнати. Тричі на тиждень священик проводив ранкові молитви. Часто вони збиралися для імпровізованого співу, щоб просто заспокоїтися. Дехто читав Біблію; інші плакали на самоті на церковних лавках.

Вони часто прибирали. Після кожного вибуху на долівку осідали пил та уламки, а більшість людей страждали від тієї чи іншої хвороби – кашлю, лихоманки, болю в животі. Всюди були мухи, які прилітали з трупів, що лежали просто неба на вулиці.

В основному вони не снідали й не вечеряли, а їхня їжа складалася з сочевичного супу, час від часу – з рису або макаронів. Вода часто була забрудненою, хоча священики добували деяку кількість води, вимінюючи її в сусідній мечеті на бензин, за допомогою якого там качали з колодязя воду.

«Одного разу священику вдалося знайти шоколад, – сказала Джанет. – Це було наче Різдво».

Вони їли близько 16:00, а після цього вже починало темніти. Електрики не було, й усі лягли на свої матраци, щоб поспати, хоча їхній сон був неспокійним. У похоронному залі церкви скупчувалося одночасно по 100 людей. Джанет читала своїм дітям 22 Псалом. Але щоб заспокоїти свої власні тривожні думки, вона покладалася на більш войовничу реальність 90 Псалма.

«Впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч, – декламувала Джанет, – бо Господа, охорону мою, ти учинив за своє пристановище! Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться».

Вона має багатий особистий досвід, який підтверджує ці слова.

Це трапилося ще до того, як вона перевезла сім'ю в притулок. Джанет вийшла зі своєї квартири в пошуках їжі. Не знайшовши нічого на базарі, повернулася додому. Через п'ять хвилин ракета влучила в будинок й убила її сусіду. Вона була глибоко вражена цією трагедією, але також побачила у своєму захисті Божу руку.

Але іншим не так пощастило, навіть коли вони перебували в церкві. Щонайменше 20 людей загинули, коли ізраїльська ракета, яка, за словами Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), була націлена на командний центр ХАМАС, розташований неподалік, вибухнула біля церковного комплексу. Минулого тижня літній чоловік помер, коли в нього закінчилися ліки від хвороби жовчного міхура, а молодий чоловік із високою температурою помер, бо не зміг потрапити до лікарні.

У пошуках заручників, утримуваних ХАМАС, ізраїльська армія атакувала розташовану неподалік лікарню Аль-Шіфа.

Ці новини спонукали палестинця Ханну Массада, який був пастором баптистської церкви Гази до Магера, звернутися до двох церковних старійшин, які знайшли притулок у католицькій церкві Святого Сімейства та з якими він підтримує майже щоденний контакт. Він запитав у них про двох християн, які тричі на тиждень їздили в Аль-Шіфу на діаліз нирок, і дізнався, що в пошуках функціонуючої лікарні вони переїхали на південь.

Крім того, незважаючи на те, що в церкві знайшли прихисток лікарі та фармацевти, там помер один із літніх чоловіків, який також там переховувався.

«З кожним днем справи йдуть дедалі гірше, – повідомляє Массад. – Якщо у вас серйозна хвороба, швидше за все, ви помрете».

Життя в церковному комплексі сповнене турбот. Але люди також отримують і підбадьорення. За його словами, там трохи краще, ніж назовні, і всі намагаються допомагати одне одному. Це наче як Ноєв ковчег, продовжує Массад. Хоча хвилі насильства б’ються об їхній корабель, вони почуваються захищеними кров’ю Ісуса.

Джанет також використала цю саму аналогію, але в іншому контексті. Вона сказала, що коли їхній ковчег благополучно пристане до землі, назовні вони знайдуть тільки смерть і руйнування. Вона розповідала цю та інші біблійні історії дітям, які переховувалися в церкві, однак без такого сумного висновку. Вона казала їм, що все втрачене Йовом пізніше відновив Бог.

Однак особисто вона почувалася як один із друзів Йова. Можливо, знищення Гази, гадала вона, є Божою карою для християн за брак духовної відданості. «Ні, іноді просто щось трапляється, – дорікала вона собі. – А коли тобі страшно, не шукай винуватих».

Тепер, коли вона виїхала звідти, вона мала більше часу для роздумів.

«Що Ізраїлю, що ХАМАС все одно, що з нами буде, – каже Джанет. – Мусульмани й християни ні в чому не винні, гинуть невинні люди».

Ізраїль вважає інакше. Брат Джанет був серед осіб, яким зателефонували з ЦАХАЛу й сказали їхати на південь заради безпеки. І вона каже, що в тому повідомленні була напівзагроза: якщо хтось із ХАМАС увійде до церкви, її розбомблять.

Все одно не маючи можливості заснути, християни, які перебували в церкві Святого Порфирія, влаштували нічне чатування. А одного разу мусульмани з мечеті прийшли їм на допомогу, коли вони відбивалися від кількох незнайомців, які намагалися силою проникнути всередину. В інших випадках вони відбивалися від крадіжок, коли якісь голодні люди подумали, що християни можуть мати більше їжі, ніж вони.

Також у церкві переховуються деякі мусульмани, оскільки церква ділиться з сусідами, чим може.

Однак релігійне братерство переважно закінчується на місцевому рівні. Брат Джанет сказав представникам ЦАХАЛу, що християни не мають родичів на півдні й що немає церков, готових їх прийняти. Джанет також зазначила, що мусульманки на півдні покривають волосся, а місцеві чоловіки не мають досвіду спілкування з представниками інших віросповідань.

Кажуть, що релігійний фанатизм за межами столиці, тобто Гази, має сильніше коріння.

«Вони не вб’ють нас, але вони нас не розуміють, – сказала Джанет. – Це інша культура, і ми не знаємо, якою буде їхня реакція».

Християн у Газі нараховується приблизно 1000 осіб, і вони переважно живуть неподалік від трьох церков, усі з яких розташовані в столиці. Коли ХАМАС у 2007 році захопив владу в цьому прибережному анклаві, християнська громада налічувала близько 7000 осіб. У квітні того ж року було підірване Палестинське біблійне товариство, а в жовтні був убитий менеджер книжкового магазину. ХАМАС засудив ці інциденти та пообіцяв провести розслідування, але ніхто так і не був притягнутий до відповідальності.

До того часу, як Ханна став пастором у 2012 році, християнське населення скоротилося приблизно до 3000 осіб. Опитування мешканців Палестини, проведене в 2020 році, показало, що 60 відсотків християн, які розглядали можливість еміграції, мали для цього економічні причини. Але хоча лише 7 відсотків зазначили серед причин можливої еміграції фактори безпеки, 77 відсотків опитаних висловили стурбованість присутністю в регіоні аскетичних мусульман-салафітів, а 69 відсотків – присутністю збройних угруповань, таких як ХАМАС.

83 відсотки боялися бути вигнаними зі своїх домівок єврейськими поселенцями, тоді як 62 відсотки вірили, що метою Ізраїлю є вигнання християн із їхньої батьківщини.

Якимось чином обставини ніяк не вплинули на її дітей, Метью, 10 років, Наталію, 9 років і Тімоті, 5 років, навіть бомбардування, коли вона відтягувала їхні матраци від вікон.

«Ніхто не міг спати, крім моїх дітей, – каже Джанет. – Я була вражена їхнім відчуттям спокою».

За її словами, молодший син іноді відчував страх своєї матері, і тоді він брав її за руку й нагадував, що Бог захистить їх.

Його батько весь цей час телефонував.

Ханна постійно був на зв’язку з єгипетським посольством у столиці Західного берега Рамаллі, а також тиснув на свій Пресвітеріанський синод Нілу в Єгипті, щоб вони втрутилися в ситуацію, у якій опинилася його родина. Надія з’явилася тоді, коли між Газою та Єгиптом тимчасово відкрився пункт пропуску Рафах, через який змогли виїхати деякі біженці. Однак невдовзі пункт пропуску закрився знову. Завдання ускладнювалося тим, що його діти мали єгипетське громадянство, а Джанет не мала.

Минулого четверга вона отримала повідомлення, що всі троє її дітей знаходяться у виїзному списку. Наступного дня вона вирушила до кордону разом із своїми батьками, оскільки її матір, яка хворіє на рак і є пацієнткою турецької лікарні в Газі, пообіцяли перевезти до Туреччини в супроводі батька Джанет.

Пізніше того ж дня Джанет дізналася, що її ім’я також було додано до виїзного списку. Але як матері-одиначці було потрапити до кордону в розпал бойових дій, із трьома маленькими дітьми та літніми батьками, враховуючи, що мати була на інвалідному візку?

«Багато чого треба було зробити, і це було дуже важко, – сказала вона, – і дуже ризиковано».

Першою проблемою було знайти транспорт. Вони планували виїхати о 9 ранку, але єдиний доступний транспорт знайшовся лише через дві години. Це був напіврозвалений автомобіль, організований одним другом. На ньому вони доїхали до шосе Салах ад-Дін, головної транспортної артерії, що тягнеться з півночі на південь.

Там вони знайшли візок із запряженим у нього віслюком, на якому вони доїхали до ізраїльського блокпосту.

Через нього вони йшли пішки разом із сотнями інших біженців, і це зайняло цілу годину, тому що по дорозі зламався їхній інвалідний візок. Двоє молодих чоловіків із Гази зголосилися донести бабусю на візку до зупинкового пункту ЦАХАЛу. Якихось молодиків витягли з натовпу, після чого вони зникли. Сім'ї губили одне одного в хаосі, коли військовослужбовці сказали їм бігти; люди похилого віку падали, і їх так і залишали.

Обабіч дороги були розкидані мертві тіла.

Джанет пригадує, як на неофіційному блокпості їм та всім іншим наказали стати на коліна у вирві, яка утворилася від вибуху снаряду, і Джанет підняла над головою білу тканину. Бульдозер нагортав перед ними пісок, імовірно, щоб зробити захисний насип, але діти подумали, що їх поховають живцем. Через чотири години їм усім дозволили продовжити рух на південь.

Джанет пощастило, бо вона мала гроші на таксі. За 20-хвилинну поїздку до кордону вона заплатила 500 шекелів (133 долари США), тоді як зазвичай це коштує 30 шекелів (8 доларів США). Однак, коли вони прибули туди, виявилося, що пункт пропуску закритий. На щастя, водій зголосився висадити їх у турецькій онкологічній лікарні в Хан-Юнісі, за десять кілометрів від кордону на зворотному шляху.

Оскільки в готелі не знайшлося місця, лікарня дозволила родині залишитися в приймальному відділенні, оскільки бабуся була їхньою пацієнткою. Після безсонної ночі брат Джанет зателефонував місцевому другові-мусульманину, щоб той знайшов для них таксі до пункту перетину кордону Рафах.

Там вони дізналися як хороші, так і погані новини. Імена Джанет та дітей були у вивішеному на стіні виїзному списку. Імен її батьків там не було. Незважаючи на те, що їхні імена були подані Туреччиною, Ізраїль ще не обробив заявки на переведення хворих на рак, сказала Джанет. Тут виявилося, що мати десь загубила свій мобільний телефон, тож вона попросила брата домовитися про те, щоб батьки могли зупинитися десь неподалік.

Не залишалося нічого, як тільки рухатися далі без них.

Возз’єднання родини Магерів.
Image: надане Ханною Магером

Возз’єднання родини Магерів.

По той бік кордону їх нетерпляче чекав Ханна, не маючи змоги з ними зв’язатися, оскільки вони залишили мобільний телефон Джанет її батькам. У п’ятницю він просидів цілий день у Рафаху, але охорона сказала йому, що йому як пастору залишатися на ніч небезпечно. Синайський півострів історично є батьківщиною підпільних салафітських екстремістських осередків.

Ханна поїхав на захід до Аріша, розташованого за 50 км від кордону, і повернувся наступного ранку.

Всередині пункту перетину кордону була маса людей, тому що власники закордонних паспортів подавали свої документи. Десятки співробітників посольств чекали з іншого боку, готові їх прийняти. Джанет і діти були першими єгиптянами, які пройшли через пункт пропуску, сказав Ханна. Про це потурбувався синод.

«Хтось в офісі сказав мені: “Багато людей дзвонили мені з приводу вас”, – сказала Джанет. – А як щодо інших, яким нікому допомогти?»

Коли вони вийшли, Ханна побачив серед натовпу жінку з дітьми, але вони були настільки виснажені й бліді, що він не впізнав їх, аж поки вони не наблизилися до нього метрів на п’ять. І тоді він закричав від радості, потім заплакав, а потім почав з ними обніматися.

Але тепер слід було братися до роботи. Ханна приєднався до координованої урядом ініціативи синоду з допомоги палестинцям із південної частини Гази, які виходили через Рафах, і разом із Джанет привіз ковдри тим, хто знаходився в притулку й потерпав від холоду. Їхня поява викликала подив і певну відразу.

«Як прийняти допомогу від непокритої жінки?» – запитала одна жінка свою подругу. Інші були шоковані й не бажали отримувати допомогу від християн, прирівнюючи їх до дій Ізраїлю та Сполучених Штатів.

Вони проїхали 150 км на захід уздовж Середземного моря, і Джанет із родиною нарешті відпочила в будинку сестри Ханни в Ісмаїлії, розташованій за 50 км на південь уздовж Суецького каналу. Вона плакала, згадуючи тих, хто все ще переховувався в храмі Святого Порфирія.

І тепер, коли вони нарешті вдома в Каїрі, вона розповіла їхню історію.

«А як щодо моїх брата й сестри? – запитує Джанет. – Як вони можуть вибратися?»

Спочатку громада мала рішуче бажання залишитися на місці й перечекати війну. Джанет сказала, що була інформація про те, що грецький православний єпископ сказав ЦАХАЛу, що він не стане виганяти з Гази християн. Їхня каплиця названа на честь святого четвертого століття, який проповідував місцевим язичникам.

Символічним є одне висловлювання, сказане в католицькому притулку.

«Ми не погоджуємося на переміщення з нашої країни, нашої землі та наших церков, – заявила Діана Таразі. – Я не піду з церкви, хіба що до могили».

Але приблизно два тижні тому, коли їжа та пальне почали закінчуватися, усе це ставало дедалі важчим в емоційному плані, сказала Джанет. І коли інформація просочилася у світ, дехто запропонував Ізраїлю сприяти переміщенню християн на Західний берег, де багато жителів Гази мають родичів.

«Навіть якби Ізраїль погодився, християнська спільнота виглядала би погано перед їхніми мусульманськими сусідами, – сказав Массад. – Але моя думка починає мінятися».

Його власна рішучість як палестинця Гази похитнулася після розмови зі старійшинами церкви.

Однак рішучість Джека Сари з Західного берега – ні.

«Християни є невід’ємною частиною палестинського народу, – сказав президент Вифлеємського біблійного коледжу. – Власний народ ніколи не загрожував їм як громаді, і я сумніваюся, що вони хочуть мати якесь особливе ставлення».

Це порушить довіру, мир у суспільстві та євангельське свідчення. Якщо Ізраїль справді хоче їм допомогти, сказав Сара, нехай вони дозволять їм повернутися до своїх рідних домівок, де вони жили до переміщення в Газу в 1948 році, в такі ізраїльські міста, як Яффа, Мадждал і Беер-Шева.

Ізраїльські служителі попросили натомість – і отримали відмову на урядовому рівні – щоб біженців із Гази прийняли арабські й західні країни.

Джанет порівняла цю ситуацію з ніччю Даниїла в лев’ячій ямі: Бог захищає їх, але ще не прибирає левів. Вона розуміє проблеми, які виникнуть, якщо християни отримують особливе ставлення, а також проблеми Гази, якщо там не стане християнства.

Але люди в розпачі, сказала вона. Вона молиться про те, щоб війна припинилася, але як це має статися – питання, за її словами, складне. Вона також молилася за те, щоб її мати потрапила до Туреччини, і зараз її мати там – її документи нарешті опрацювало посольство.

І якщо її молитва про мир не матиме відповіді, вона просить Бога, щоб християни могли піти.

«Якщо ми не помремо від ізраїльських бомбардувань, ми помремо від нестачі їжі та ліків, – сказала Джанет. – Християни в Газі хочуть вибратися хоча б кудись».

[ This article is also available in English العربية, and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]

March
Support Our Work

Subscribe to CT for less than $4.25/month

Read These Next

close